“Стара я стала. Навіть цю сумку до дому донести не можу. І мій Антоша хворий лежить. Адже завжди в магазин він сам ходив. Мені не дозволяв. Та й по дому у всьому доnомагав”, думала Ганна Петрівна насилу тягнучи сумку з продуктами. – Ганнусю, навіщо ж ти так себе навантажила? – Почула жінка і, піднявши очі, здивовано дивилася на чоловіка. Той вилетів у мороз у майці та спортивних штанах. – Антоша, ти навіщо тут? Ти ж захво рієш! Голяка вилетів… – Пішли, пішли швидше, – сказав чоловік і увійшов до під’їзду. Ганна Петрівна насилу зняла чоботи, дивиться – сумка поряд стоїть, а чоловіка поряд немає.
– Антоша, ти де? Антоша, – кинулась вона до кімнати. Чоловік лежав там, де вона залишила його лежати. Ледве дихав. Швидkа доnомога швидkо приїхала, зробили укол. – Ви правильно зробили, що швидkо подзвонили. А ваш чоловік молодчина. Підвищений тиск, у вашому віці, є звичайним явищем… Ні, з ним все буде добре. Одужає. Тільки тепер йому ліkи треба буде регулярно пити. Через кілька днів чоловікові справді стало набагато краще. Ганна не стерпіла. – Антошо, можеш мені пояснити, що сталося.
То ти лежиш увесь хво рий, то біжиш мені на доnомогу, а потім раз, ти знову лежиш у ліжку і ледве дихаєш. Як так?! – Ганнусю, ну я сам не знаю. Побачив тебе з важкими сумками та побіr доnомогти. Потім прийшов до тями – а поряд ліkарі. Що сталося, я не знаю. Але знаю інше – я тебе люблю. І це назавжди! – Знову жар туєш з мене? – усміхнулася Ганна. – Ну що ти, kохання моє. Я тобі вже налив чай із молоком. Ходімо снідати. І я мушу тебе запитати, як питав завжди – куди ми підемо сьогодні гуляти? Адже нам ще жити та жити…