За розповідями мого чоловіка, його брат із самого дитинства був безпритульним хлопцем. Він прогулював уроки, не слухався нікого і поводився, як класичний хуліrан із фільмів. Мій чоловік, грубо кажучи, спілкувався з ним лише тому, що їхні батьки хотіли цього. Одним жа хливим днем їхніх батьків не стало в автокатастрофі, після чого обірвався зв’язок братів. Досі мій чоловік згадує брата лише у поrаному ключі і загалом не спілкується з ним. Незабаром дівер із дружиною спилися, а через деякий час, алкоrолем вони й отруїлися… мій чоловік втратив останнього члена своєї родини, а дочка діверя стала сиро тою.
На nохорон ми пішли, щоб побачити Таню, їхню дочку. Мені її було дуже шкода, адже вона мені завжди здавалася дуже вихованою та спокійною дівчинкою. Виявилося, після аварії, її одразу ж визначили до дитбудинку. Деякі сусіди навіть спробували підписати документи на її удочерення, але нікому не вдалося. Ми з чоловіком вирішили відвідати Таню з цукерками та іграшками. Про те, щоб удочерити її, ми навіть не думали, якщо чесно. Вона була така маленька і тендітна, мені навіть на сльозу миттю пробило.
Вона мала великі очі, в яких було багато болю, незважаючи на вік. Коли ми вже збиралися йти, вона Таня кинулася в мої обійми і почала п=nлакати, щоб ми її забрали з собою. Вихователька взяла її до рук і відвела до іншої кімнати, щоб ми могли піти. Всю дорогу до дому ми їхали мовчки. У цьому мовчанні було більше слів, ніж у будь-якій жвавій розмові. Вже вдома ми з чоловіком одночасно сказали: – Давай заберемо її. Пройшовши через усі кола пекла, підписавши всі документи, за 4 місяці ми змогли забрати Таню до себе в ролі її законних батьків.