Повертаючись із роботи, я завжди їв смачну їжу, приготовлену моєю мамою. Вона жила зі мною та моєю дружиною і була головним шеф-кухарем у будинку, бо все своє життя пропрацювала у ресторані. З дитинства я любив мамині домашні фрикадельки, сосиски та відбивні. Хоча бували часи, коли моя дружина готувала для мене, що теж було досить смачно, але я був певен, що Марина була лінива. Адже навіщо турбувати себе стоянням біля плити, коли моя мама могла б усе приготувати та прибрати? Я завжди був у захваті від можливості повечеряти наодинці з мамою, тому що Марина часто відмовлялася, стверджуючи, що вона вже поїла чи не голодна.
Потай я ображався на неї за те, що вона не дочекалася мене, щоб повечеряти разом. Моя мати казала, що Марина просто лінується і нічого не робить весь день, проїдаючи мої насилу зароблені гроші та її пенсію. Вона місяцями втовкмачувала це мені в голову, і одного разу я прийшов додому і виявив, що Марини немає. Моя мати розповсюджувала брехню про те, що Марина пішла від мене до іншого чоловіка, але в мене вистачило здорового глузду зв’язатися з тещею. Та розкрила правду про те, що моя мати заборонила Марині готувати або навіть торкатися їжі, обтяжуючи її роботою вдома і залишаючи голодною.
Моя мати казала: “Той, хто не працює, не їсть”. Я був сліпим і не розумів, що моя дружина страждала в нашому домі, і все це було через ревнощі і жорстокість моєї матері. Зрештою, Марина влаштувалася на нову роботу, знову стала щасливою та відновила своє здоров’я. Хоча я вибачився і благав її повернутися, вона відмовилася повертатися до будинку моєї матері і вирішила винайняти собі квартиру. Я боявся запитати, чи можу я переїхати до неї, побоюючись відмови, особливо після гнівної тиради її матері. Я зрозумів, що матері не завжди милі, особливо коли справа стосується пари їхніх дітей.