— Подумай про дітей, — наполягала мама Віки по телефону, — так, вони вже підлітки, але їм усе одно потрібні обоє батьків. Віка, зваж усе ще раз.
— Мамо, я вже прийняла рішення. А щодо дітей… Син сам показав мені фото, де його батько з якоюсь жінкою й немовлям на руках. Ось як він “у відрядження” їздить!
— Ого, такого я не очікувала, — здивувалася мама. — Але як він міг таке зробити після 16 років спільного життя?
— А ось так, взяв і зробив, — відповіла Віка, помітивши у передпокої свекруху. — Мамо, я передзвоню пізніше.
— Безсовісна, що ти задумала? — одразу почала свекруха, ледве переступивши поріг. — Яке розлучення? Ти що, з глузду з’їхала?
— Віро Миколаївно, моє рішення остаточне. Я не збираюся миритися з вашим сином. Речі ми вже зібрали, можете забрати їх із собою, якщо хочете.
— Але ж він любить своїх дітей! Він без них не зможе. І якщо ти думаєш, що він мав кинути іншу дитину… це ж не по-людськи. Він міг просто фінансово допомагати тій дитині, не залишаючи своєї справжньої родини. Та й як він житиме без тебе? Він навіть собі їсти не приготує!
— Він мав подумати про наслідки своїх “відряджень” заздалегідь, — холодно відповіла Віка.
Свекруха пішла, але Віці недовго вдалося побути на самоті. Незабаром у будинку з’явився сам Олексій… або майже колишній чоловік.
— Ти мав прийти, коли нас не буде вдома, щоб забрати речі, — без емоцій промовила Віка. — Речі он там, усе вже зібрано.
— Вік, нам треба поговорити. Я більше не міг чекати, — спробував почати Олексій.
— Говорити з тобою мені не дуже хочеться, “коханий”. Вітаю з народженням третьої дитини. Сподіваюся, ти будеш з ним кращим батьком, ніж із нашими дітьми. Ключі можеш залишити на тумбочці. Я буду у себе, доки ти все не винесеш.
Олексій мовчки залишив ключі й почав забирати свої речі. Це виглядало так, ніби він переносив найважчі камені, хоча це було лише його майно. Віка жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Вона твердо вірить: зрадникам не місце в її житті.