Чоловік мій пішов з життя після автомобільної катастрофи. Ми з ним були дуже щасливі. Прожили разом 7 років. Донечці нашій виповнилося тоді 5, а вона до цих пір пам’ятає те, як ми залишилися без даху над головою. Адже ми з чоловіком жили у свекрухи. А у неї була простора 3-кімнатна квартира. І як я думала, вона добре до нас ставиться або навіть любить. Але, мабуть, я була занадто наївна. Відразу після цього випадку, свекруха сказала мені негайно збирати речі. Вона знала, що я з дитбудинку і не маю зовсім до кого піти.
Тим більше взимку, увечері, з маленькою дитиною це було дуже жорстоко. Я просилася хоча б ще один день перебути, щоб все залагодити з житлом. Але вона сказала, що я і моя дитина їй чужий. І вона не хоче нас бачити. Дочка стояла тоді позаду і плакала тихенько, дивлячись на злу бабусю, яка ще донедавна її балувала і заплітала косички. Що змусило її так вороже до нас поставитися, я ніяк пояснити не могла. Невже втрата сина могла так позначитися на її ставленні до нас. Ми ж також залишилися без тата, чоловіка, добувача в сім’ї. Крім того, вона ще й мої речі вигребла в сміттєві пакети ще тоді, коли ми з дитиною гуляли у дворі.А тепер, коли я просила дати нам можливість переночувати, вона все з балкона викинула. А клітку з улюбленим хом’яком донечкі жбурнула з усієї сили в під’їзд. Ми зрозуміли, що тут нема з ким говорити — і пішли. Зібрали речі, і з цими пакетами потрапили на вокзал. Там я випадково зустріла свого колишнього однокласника. Він також з дитбудинку. А зараз керівник в поліцейській дільниці. Вибився в люди. Відразу запросив до себе. Ми за кілька місяців одружилися. Мою дочку він любить і виховує, як свою. І вона до нього дуже прикипіла душею.
Я була щаслива. Минуло все ж 15 років. І ось на день народження моєї дочки прийшли неждані гості. Привітати з 20-річчям. Бабуся, свекруха моя колишня якось дізналася, де я, і прийшла з невеликим букетиком і цукерками. Я була шокована нахабством, але скандал не влаштовувала. Хоча вона з нами після того обірвала всі зв’язки, але я вважала, що вирішувати тільки Соломії. Якщо хоче, то нехай спілкується собі з бабусею. Мені не шкода. Але дочка мене здивувала, вона спокійно сказала: — Ти ж колись говорила, що ми тобі чужі. Так ось, ти нам тепер теж. І зачинила перед нею двері. А я не втручалася. Вона ж сильно дитину тоді налякала, що протягом 15 років дочка нічого не забула.