Я вийшла заміж, звичайно, по любові, по великій любові. Думала, точніше, була впевнена, що ми з чоловіком зможемо все подолати, нічого ніколи нас не зупинить, але я помилялася. Після народження другої дочки чоловік кинув нас і поїхав в інше місто, до іншої жінки, у якої вже був син. Почалися складні часи. Складний період мого життя збігся з лихими дев’яностими, коли і людям, що живуть в достатку, доводилося нелегко, чого вже про таких, як я говорити… Я твердо для себе вирішила, що поставлю дочок на ноги, виховаю їх так, щоб їх татусь потім лікті кусав. Так я і зробила. Мало-помалу ми справлялися з усіма випробуваннями, що з’явилися на нашому шляху. Дівчатка вступили в коледж і в університет.
Ми рухалися по їх бажанням. Я б не дала нашому фінансовому становищу якось вплинути на вибір моїх дочок. Молодша пов’язала своє життя з дизайном інтер’єру, старша стала вчителем іноземних мов. Потім за класикою: дівчата вийшли заміж, до речі, за досить хороших хлопців, роз’їхалися по різних містах, і я залишилася одна. Благо, до цього я встигла купити собі хрюшок, мені і корова від мами дісталася, я не нудьгувала. Однак мені було сумно і тужливо вдома. Вечорами я сиділа на дивані і дивилася кілька хвилин в одну точку. Намагалася не думати ні про що, адже чим більше я думала, тим більше відчувала себе самотньою, кинутою, нікому не потрібною.
Я прийняла для себе рішення усиновити дитину. Я навіть сходила в дитячий будинок, зустріла там 2-річного хлопчика, і ми відразу один одному сподобалися. Через 2 місяці ми з моїм Сефою повернулися додому. М’ясо було, молоко було, надлишки м’яса я продавала, з сином жили не бідно, та й дочки часто допомагали. Живи і радій! Тут мені на голову ще одна радість звалилася: чоловік повернувся. Пошарпаний весь, схудлий, блідий. Ну а я що? Звичайно, пробачила його. Він же, як-не-як, батько моїх дітей… І стали ми жити втрьох. Чоловік влаштувався на роботу, Сефу любить, переді мною досі соромно, часто балує подарунками.