Я вихованка дитячого будинkу, мені б ніколи не хотілося, щоб мої діти виросли так само, але я була змушена віддати сина в дитячий будиноk. Я знаю, що мій вчинок можна засудити, але у мене не було іншого вибору. Я і сама дуже страждаю, що довелося прийняти таке рішення, адже я його дуже люблю. Ще два роки тому у мене було безтурботне і щасливе життя. У мене був чоловік, який відмінно заробляв, просторий будиноk, сімейне щастя, любов чоловіка. Я мала все, про що тільки мріє майже кожна жінка. Чоловік мене повністю забезпечував, а я займалася домашнім господарством. У нього був маленький, але прибутковий бізнес.
Кожен день його вдома чекала смачна вечеря, чистий будиноk, тепла постіль. Я завагітніла, і у нас наро дився гарненький, здоровий малюк. Бізнес мого чоловіка дуже заважав його конкурентам, і вони зважилися організувати автоkатастрофу. Я втратила чоловіка. Дуже скоро виявилося, що у мене немає нічого. Будиноk і майно відібрали, ми з сином опинилися на вулиці. У мене були невеликі заощадження і деякі прикраси, тому я змогла собі дозволити придбання невеликого будинkу на околиці міста. Опинившись одні, ми виживали як могли. Моєю сусідкою виявилася дуже добра жінка, дізнавшись про нашу ситуацію, вона зголосилася мені допомагати з дитиною.
Я бралася за будь-яку роботу, щоб прогодуватися. Я працювала і куховаркою, і прибиральницею, і посудомийкою. Робила все, щоб добути зайву копійку. Було дуже важко, але ми зводили кінці з кінцями. У якийсь момент добра жінка захворіла, її діти забрали її до себе. Так я опинилася в повній самоті. Мені ні з ким стало залишати дитину, а няню я ніяк не можу дозволити собі. Зневірившись, я зважилася на цей крок. У дитячому будинkу за ним будуть постійно доглядати, він буде нагодований і одягнений, а я буду часто відвідувати. Я заберу його, коли мені вдасться трохи встати на ноги.