У мене є найкраща подруга дитинства Міла. Ми разом виросли в одному селі, коли стали великими, то переїхали в місто вступати до університету. Подруга знайшла собі хлопця, вся справа йшла до весілля, я раділа за Мілу, як за рідну сестру. Міла мені і правда дуже близька. Мої батьки дуже суворі люди, але батькам Міли завжди довіряли. Тому щоліта я практично жила разом з ними. Її тато відвозив нас в ліс, він дуже добре розбирався у всіх рослинах, з ним просто неможливо загубитися в лісі. Ми були часто на річці, він вчив нас плавати. Мама Міли працювала листоношею,
її теж знало все село. Особливо її любили бабусі, бо вона і пенсію принесе, і пошту, і за комуналку заплатить. Я ставилася до батьків Міли, як до бабусі з дідусем. Міла була у них пізньою дитиною, але дуже довгоочікуваною. А заміж Міла виходила за онука нашого декана в університеті. Хлопець був з вищого кола, інтелектуал. Пощастило дуже Мілі з нареченим. У день весілля я була свідком, свято було шикарним, все по вищому розрядку, з живою класичною музикою, у них там весь вищий світ столиці зібрався. Але я помітила, що немає батьків Міли.
Я запитала у подруги: — А де тітка Роза і дядько Вадим? — Їх не буде! — Але чому? Щось сталося? — Це якби вони були тут, то сталося б… довелося б мені червоніти за них Вони ж із села, а ти бачиш, які тут люди зібралися, всі інтелігенти. Так що я не хотіла ганьбитися. Мені стало так неприємно від слів подруги, я вирішила, що більше не хочу залишатися на її пафосному весіллі. Тому після РАГС-у я поїхала в село до рідних Міли, щоб побути разом з ними, підтримати і заспокоїти.