Я щаслива мати трьох дітей. Усі діти кровно мені не рідні. Ми із чоловіком п’ять років намагалися зачати своїх дітей. А потім наважилися на усиновлення. Спочатку у нашій родині з’явився трирічний Сашко. Він своїм веселим сміхом наповнив наше життя новим змістом. Потім нам так само захотілося дочку, і ми вдочерили Катю. На той момент їй було лише два. У нас одразу з дітьми виникла якісь тонкий зв’язок.
З ними ми стали повноцінною родиною та щасливими батьками. Наша молодша дочка потрапила до нас у родину значно пізніше та випадково. Сашкові вже було тоді дев’ять. Третю дитину ми свідомо не планували. Щоліта ми з дітьми їдемо на дачу. Там у нас із дружиною є затишний будинок та невелике господарство, дітям там подобаєтся. Чисте повітря, сонце, роздолля. Ми тільки на літо приїжджаємо, тому не надто спілкуємось із сусідами. Якось уранці до нас зайшла сусідська дівчинка.
Я знала, що її маму звуть Василина, що дочку вона виховує одна. Дівчинка впритул підійшла до нашого паркану; -Тьотю, а ви мені дасте поїсти? Я запросила дівчинку до будинку і нагодувала її кашею. -А де твоя мама? Чому ти голодна? Я знала, що хоч і жили вони бідно, але мати в неї порядна жінка. -Мама не повернулася вчора додому. Коли з’ясувалося, що Софійкина мати потрапила в автокатастрофу, ми дівчинку вирішили зібрати до себе. На жаль, її мама впала в кому, а потім її не стало.