Свого часу я одружилася з митником, і, як усі знають, був ризик, що його можуть відправити в інший край країни по роботі. Але такого ризику спочатку не спостерігалося, я спокійно вийшла заміж, і мої батьки теж були не проти, тому що мій чоловік їм сподобався ще з перших хвилин їхнього знайомства. Незабаром я завагітніла, і ми всі були дуже щасливі і сильно чекали онука, особливо моя мама. Я була на восьмому місяці вагітності, коли ми довідалися, що мого чоловіка відсилають до іншого краю країни. Він не міг не поїхати, тому що це його робота і він сам нас повністю забезпечує. Ми домовилися, що спочатку переїде він, щоб розпочати свою роботу, а я через пару місяців після того, як народжу синочка, переїду до нього.
Ми обидва погоджувалися з нашим рішенням, але не моя мама. Вона погрожувала, що не простить мене, якщо я розлучу її зі своїм онуком, адже вона так довго і з нетерпінням на нього чекала. Але не можу ж я дитину залишити без батька, щоб вона зростала з бабусею? Тим більше, і чоловік мій точно буде проти такої ідеї. Але мою маму це не зупиняє цє, щоб ображатись на мене і припинити все спілкування. Після того, як я переїхала до чоловіка з дитиною, вона ніколи не відповіла на дзвінок, жодного разу не передзвонила і навіть не написала повідомлення.
Минуло вже кілька місяців, а вона все ще сердиться на мене, не думаючи, що мені зараз потрібна підтримка, бо я одна з дитиною у новому місті, а чоловік часто на роботі. Останнім часом вона надсилає мені сигнали примирення, але тільки через батька. Дзвонить мені батько кожен день і каже: «Ну помирись ти вже з мамою, подзвони їй», на що я відповідаю, що я багато разів їй дзвонила і не отримала жодного зворотного дзвінка, і якщо вона хоче миру, то нехай сама дзвонить . Чи не правильно я вчинила? Чому після всього, що було, знову перший крок маю робити я?