Три роки тому ми з Борисом одружилися. Спочатку я була рада, що з однокімнатної квартири переїхала в його величезний будинок. Мій чоловік дуже заможний хлопець, у нього великий двоповерховий будинок. Спочатку ми жили з батьками чоловіка. Моя свекруха — чудова жінка, ми з нею відразу знайшли спільну мову і чудово ладнали. Домашні всі обов’язки ділили порівну між собою, і вони не сильно напруж ували.
Але так вийшло, що незабаром вони переїхали, і весь будинок залишився на мені. Тоді я і відчула всі принади того, щоб бути господинею великого будинку. Коли розповідаєш людям, що ви живете в котеджі, всі відразу представляють позитивні сторони цього. Уява малює картини просторого будинку, красивого саду. Мало хто замислюється, якого доглядати за всім цим.
Їм здається, що я живу, як принцеса з казки, але насправді я скоріше нагадую прислугу казкового замку. Щоб зробити поверхневе прибирання всього будинку треба присвятити весь день, а на генеральну цілих два дні йде. Якщо не прибирати хоча б три рази в тиждень, то будинок перетворюється в бардак. Борис теж не сидить без діла і часто щось в саду робить. Але він все-таки більшу частину дня на роботі, і його побут дістав не так сильно.
Я кілька разів з ним на цю тему розмовляла, просила найняти мені помічницю. На щастя, у нас є така фінансова можливість. Але чоловік лише відмахувався від цього, казав, що з часом я до всього звикну. Йому здається, що якщо його мама все завжди встигала, то і я повинна. Він не хоче пускати чужих людей на нашу територію. Минуло вже три роки, я відчуваю, що вигоріла. Мені набридло, що у мене зовсім немає особистого часу, і я весь день працюю, як ломовий кінь. Скільки так можна? Я вже заздрю людям, у яких невеликі квартири.