Усю ніч Світлана не могла заснути через негоду, що бушувала за вікном. Від грому тріщали вікна, дощ барабанив свій ритм на шибках. Десь о п’ятій ранку вона обернулася до чоловіка, притулилася до нього і заснула. Вранці за сніданком подружжя обговорювало наслідки негоди. -У сусідів паркан покосило, бачила? Світлана похитала головою, пригубивши склянку з кавою, вона мрійливо заплющила очі.
-Ох, Петю, мені такий сон див ний наснився. Снилося мені, що ми з тобою живемо в шикарному будинку з оксамитовими диванами малинового кольору, розписні стелі, вікна великі, тераса, шикарний сад … З кожним словом очі Петра розплющувалися ширше. -Вази порцелянові у вітальні, а на кухні вікна вітражні, кольорові. -Так, а ти звідки знаєш, що мені снилося? -Та мені теж саме снилося!
Тепер подив позначився на обличчях обох . Потім Петро широко посміхнувся. -Свєтко, це у нас просто kохання таке міцне, що нам і наступні життя судилося разом прожити. Він узяв зморшкувату руку дружини і ніжно поцілував. Світлана почервоніла, мов молоденька дівчина. У той день до них мали приїхати улюблені онуки. Подружжя Павлових сорок років було нерозлучним і думка, що і в наступних втіленнях вони будуть разом, тільки гріла їхні душі. Для справжнього kохання і кінець життя зовсім не завада, дороrі друзі.