Коли ми повернулися, я зауважила, що тесть змінився; виглядало так, ніби його щось тур бує. Він несподівано покликав мене на розмову в іншу кімнату, щоб ніхто з рідних не чув. Я здивувалась і пішла з ним. – Ти моєму синові зрад жуєш? – спитав Микола Іванович. – Ні, – здивувалася я. – А чому ви так вирішили? Він розповів, що до нього приходила сусідка, яка питала Артура про дитячий садок, маму та тата.
А потім спитала, як часто хлопчик гуляє надворі. Він відповів: “Часто. Я балуюся в пісочниці з дітьми, а мама неподалік мене гуляє з кавалером!”. Тесть почервонів і вирішив змінити тему, бо не знав, як сусідці пояснити слова онука. Я засміялася; мені здається, мене вже давно ніхто так не смішив. – Ідемо до онука і спитаємо, хто такий кавалер.
– Сказала я свекру. Він пішов за мною до кімнати. Артур якраз грав із Джеком – собакою, яку ми недавно йому придбали. – Синочку, покажи, будь ласка, дідусю маминого кавалера! – попросила я. – Ось він! – сказав хлопчик, показуючи на собаку. – Олег завжди так говорить про Джека, коли я ввечері вигулюю його. Ваш син називає собаку ”кавалером”. – Усміхнулася я.