Я був єдиною дитиною в сім’ї; мама народила мене, коли їй було за 30. Я знав, що мої батьки дуже мене люблять. Ось тільки жили ми бідно: тато працював на заводі, зарплата у нього була невелика. Тому матері доводилося рано їздити на роботу, а до цього ще встигати завозити мене в садок. Добиралися завжди на одному ранковому трамваї, виходили – садок був за кілька кроків від зупинки. Спочатку мама проводжала мене до воріт, де віддавала виховательці, після чого поспішала на зупинку – чекати наступний транспорт. Кілька разів мама спізнювалася, і їй почали говорити про звільнення.
Хвилюючись, що залишиться без роботи, мама, після довгих сумнівів, зважилася на кардинальні заходи: залишати мене, маленького 3-річного хлопчика, на зупинці, щоб я самостійно добирався до воріт. Потрібно було пройти коротку відстань, а я був самостійним хлопцем, але кожен раз моя мама металася по порожньому салону ранкового трамвая, виглядаючи, як я йду, зминаючи сніг чобітками або прикриваючись маленьким парасолькою від дощу.
Через тиждень мама сказала, що трамвай став відправлятися від зупинки повільніше, ніж зазвичай, а прискорювався тільки після того, як я заходив в ворота. І так було весь час, поки я доходив до садка, а мамине серце було за мене спокійне. Одного разу, коли я вже був школярем, ми з мамою поїхали кудись рано вранці на цьому ж трамваї. Несподівано мене покликала водій цього трамвая.
Жінка мене впізнала і радісно запитала: – А хто тут у нас! Як же ти виріс! Але ж зовсім недавно ми з мамою тебе кожен день в садок проводжали. Минуло чимало років, а я до сих пір пам’ятаю, коли проїжджаю зупинку з моїм садком, згадую цю жінку – яка на кілька секунд затримувала свій трамвай, щоб абсолютно незнайома їй жінка бачила, як її маленький синочок доходить до воріт дитячого садка. Від цього на моєму серці стає тепліше. Дуже хотілося б, щоб такий простий людської доброти в світі було більше.