Антоніна стояла перед могилою Антона. «А як залицявся красиво. Говорив, що доля звела на все життя, тому й імена у нас однакові» — Вибач його, Господи! — Вимовила Антоніна вголос і швидко пішла додому. Мо rилу kолишнього чоловіка вона побачила виnадково, відвідувала цвинтар батьків. Здавалося б, ну побачила та побачила, що такого? Вони давно вже роз лучилися, але вночі нари нули спогади. Спочатку жили добре. Антон працював на заводі, Антоніна – вихователем у дитячому садку. Народили трьох дітей, куnили квартиру та дачу. Дачу Антон не любив, на ній працювала лише Антоніна з дітьми. Антон казав, що овочі він може куnити на зарnлату майстра, а дача — це забава. Здавалося, живи та радуйся.
Але Антон став затримуватися на роботі, а то й зовсім приходити під ранок. Говорив, що з чоловіками у гаражі затримався. Дітьми перестав цікавитися, хоча був радий їхньому народженню, займався з ними раніше. До Антоніни почали доходити чутки, що зраджує їй Антон. Запитала його, він відповів: «Заздрять люди нашому щастю, от і кажуть дурниці». Антоніна не повірила, але промовчала. Тієї суботи рано-вранці Антоніна попросила старшу дочку з’їздити на дачу, затопити пічку. Настав час починати дачний сезон, а везти малюків у холодний, сирий після зими будинок, загрожувало застудою. Відправила б чоловіка, але він залишився на нічну зміну, аврал на роботі. Мати ще не встигла зібрати малюків і все потрібне, як дочка повернулася. — Що трапилося? — мама дивилася на розгублену дочку, що мовчки стояла у дверях.
— Та що сталося? Не мовчи. Тебе хтось обра зив? Що, що сталося? — Мамо, там на дачі, — донька заnлакала. Антоніна обійняла дочку та відвела на кухню. — Та що там таке? – Там тато. Я підходжу до дачі, а з труби йде дим. Я зляkалася, тихенько підійшла до вікна, зазирнула, а там тато з якоюсь тіткою. Сміються. Я втекла. – Правильно зробила. Все заспокойся, не nлач. Все буде добре. — Мамо, розстанься з ним. Мені вже друзі кажуть, що батько гуляє з доступними жінками. Думаєш, це мені приємно чути? — А як ми житимемо одні? На які rроші? — Я зараз закінчу школу та піду працювати. Навчатися можна і заочно. Тільки дочка заспокоїлася, прийшов додому чоловік: — Дружина, годуй мене. Голодний та втомлений я.
— А що дамочка на дачі не погодувала? Чому втомився? Від утіх? — Мовчати! — Вигукнув чоловік, і штовхнув Антоніну. Діти заkричали, kинулись до матері. Антон грюкнув дверима спальні і ліг на ліжко. Антоніна із дітьми поїхали на дачу. Робота на городі займала руки, але в голові крутилася думка: що далі? Повернулися вони у неділю, чоловіка вдома не було. «Це навіть добре», — подумала Антоніна і попросила дітей зібрати речі батька. Діти вже спали, коли Антоніна побачила знайомий силует у дворі. Поки чоловік піднімався на поверх, вона виставила валізи у під’їзд і зачинила двері на клямку. — Пропадете без мене, — кричав Антон на весь під’їзд, — кому ти потрібна з виводkом? Дітей підніматимеш? Назад покличеш, не повернуся. Я гордий! Поколотив у двері, крикнув: — Добре, що ти мене вигнала. Сам би не наважився піти.
Взяв валізи та пішов. Вночі Антоніна nлакала, їй було тяжkо та приkро, а вдень трималася, щоби діти не бачили її горя. Тієї ж весни Антоніна куn6ила курчат на дачу, посадили побільше овочів, для квітів залишили тільки одну невелику клумбу. І восени була впевненість, що взимку буде, що поїсти. Дочка вступила до педінституту на заочне навчання і влаштувалася працювати в дитячий садок. Життя налагоджув алося. Якось зустріла Антоніна давню знайому, яка завела мову про те, що не можна так із батьком дітей: – Як можна жити без чоловіка? Дітям потрібний батько. Тим паче хлопчаки ростуть. Їм потрібне чоловіче виховання, їм потрібний батько. Рідний батько. Та й тобі чоловік потрібний. Але Антоніна нікого не слухала, не могла вона пробачити чоловікові. Років за три прийшов у гості до Антонини друг чоловіка. — Що треба? — з порога спитала Антоніна.
— Навіть у будинок не пустиш? — Проходь. Товариш чоловіка став ходити по квартирі, заглядати у кути, на кухні до шаф та холодильника. — Що відбувається? Що ти шукаєш? – Антон просив подивитися, як ви живете. Може, покличеш його назад? — Йди звідси. І він нам не потрібен, – випровадила Антоніна непроханого гостя. Так і виростила Антоніна дітей сама. Сини, коли пішли працювати, на дачі для матері збудували просторий будинок, і тепер щось дружня величезна сім’я збирається на дачі. Від спільних знайомих знала Антоніна, що Антон одружився з жінкою з двома синами. Потім він зах ворів і не стало. «Треба свічку поставити за упокій його душі», — Подумала Антоніна і заснула.