Моя мама пішла з життя дуже тихо і спокійно.Одного разу вона просто заснула і більше не прокинулася. Для нашої сім’ї це було велике горе, але найбільше переживав мій батько. Після смеrті мами тато дуже сильно захворів. Він втратив пам’ять робив якісь незрозумілі речі. Тато не впізнавав ні мене, ні моїх дітей, ні мою дружину.Я весь день працював, моя дружина також весь день працювала, а дітей з ним залишати було дуже небезпечно, так як ми не знали, як буде вести себе тато.
Тато був завжди прекрасною людиною, він про нас дбав і дуже сильно любив нас. Я все життя відчував його підтримку. І ось зараз з нами таке сталося.Моя дружина переконувала мене, щоб ми віддали тата в будинок престарілих. Я звичайно ж був проти, але так жити теж було неможливо. Я не знав, як вчинити, і звернувся до психолога. Психолог все мені пояснив дуже ясно.Він сказав, що розуміє мене повністю. Розуміє те, що я не хочу обривати останню нитку, пов’язану з моїм батьком.Також розуміє, що, можливо, я боюся того, що якщо віддам тата в будинок престарілих, то мої діти також зі мною вчинять.
Якщо чесно, я про це також замислювався. Але психолог пояснив, що минуле потрібно залишати в минулому, навіть якщо це було прекрасне минуле. Потрібно думати про майбутнє, думати про сім’ю і про дітей.Тато не розуміє, де він знаходиться — і в будинку престарілих він також не буде розуміти. Діти розуміють все; і для їх психіки все це дуже небезпечно. Так, психолог якось вплинув на мою думку, але все одно моє серце зупиняється від думки, що мій батько проведе свої останні дні в будинку престарілих.