Ще в 90 — ті ми жили в одному невеликому селищі на околиці міста. Там стояли житлові вагончики, а на роботу ми їздили за 20 км від міста. Ми, як і всі співробітники підприємства, жили в тому селищі, у вагончиках. Коли ми з чоловіком влаштувалися на роботу, відразу стали в чергу на квартиру в будинку, який будувало наше підприєм ство. У червні ми заїхали в нашу квартиру. Не могли повірити, що у нас вже є двокімна тна простора квартира. Одного разу ми дізналися, що згорів вагончик, в якому жила моя подруга Катерина. Там чи то проводка замкнула, чи то підпалив хтось. Точно не знали.Головне було те, що у них з чоловіком — четверо дітей.
Я дізналася про те, що в нашому будинку поверхом вище звільнилася одна квартира. Коли ми звернулися до директора, щоб він заселив сім’ю Каті туди, так як люди на вулиці опинилися, він тільки співчутливо розвів руками. Тоді я запропонувала чоловікові Каті через наш балкон забратися на балкон тієї квартири. Звідти відкрити вхідні двері і просто зайняти житлоплощу.Того ж вечора сім’я Каті заїхала в квартиру. Коли про це дізналося начальство, у них совісті не вистачило вигнати сім’ю з 4 дітьми на вулицю. Але дозволили жити там тільки до настання літа. Катя звернулася в кілька місць з проханням допомогти з квартирою. Але завжди отримувала відмови.
Потім вона випадково познайомилася з одним дідусем.Розповівши йому про свою пробл ему, він вислухав і порадив звернутися в інше місце.Подруга взяла у нього адресу і поїхала рано вранці. Потім нам розповідала, як при вході до неї відразу підійшли, запи тали мету її візиту. А потім її зовсім повели в їдальню, нагодували. Після цього показ али їй кабінет, в який їй потрібно було увійти. Чоловік, який був там, уважно вислухав Катю, а потім подзвонив нашому начальнику і сказав швидко оформити квартиру на сім’ю.Потім їй дали гроші на зворотний шлях і ще якусь суму на дітей. Через місяць їх ніхто більше не намагався виселяти. У них була вже своя трикімнатна квартира.