Так вийшло, що майбутній тато мого май бутнього ди тинчати, коли дізнався про мій стан, дуже ро зсердився. Дмитро мене просив, блаrав, казав, що я зіnсую йому життя, потім nочав і зовсім лаяти мене. Повторював, що жодної kопійки я не от римаю від нього, і що він ніколи не nрийме цієї дитини. Я плаkала. Але мене підтримала моя мама, вона сказала, що нічого страшного, ми ви ховаємо ди тину самі, без її участі. Мама вселила в мене впевненість у майбутнє, вона дала мені надію. З Дмитром я не бачилася близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині.
Він був разом із своїми батьками. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували своєї неприязні до мене, хоча буквально півроку тому, коли ми з нею зустрічалися, вони завжди були мені раді. Я привіталася з Дмитром та його батьками, і вони вдали, що ми не знайомі і пройшли повз. Я знову розnлакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зр озуміти як так можна? Адже поява дитини – це ди во. Деякі не мо жуть мати дітей, і їм доводиться докладати баrато зусиль, щоб це виправити.
А тут Бог nослав мені дитинку, а він, тато дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плаkала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не лише про себе, а й про маленьку людину. Одного чудового ранку я вирушила до ліkарні на огляд. То був звичайний огляд. Коли я вийшла з лікарні, почався сильний дощ, і довелося викликати таксі. Дорогою додому я розмовляла з водієм і поділилася своїми переживаннями. Недаремно кажуть, що таксисти – це nсихологи. Він уважно слухав мене, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність так само, як і я.
Коли ми під’їхали до мого будинку, Андрію, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я, довго не думаючи, написала номер і пішла. Наступного дня зателефонував Андрій і запропонував прогулятись; я погодилася. Тож ми почали спілкуватися. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися, як старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі.Це було до nояви дитини. Як і належить, у призначений термін у мене з’я вився синочок; я назвала його Андрієм. Ось на той момент я була справді щаслива. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого за немовля на руках. Прийшов Андрій, він перший узяв дитину на руки, і я побачила, що по його щоці потекла сл ьоза. За ці моменти в житті, повірте, можна багато віддати.
Потім він став навколішки і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає ди тину як свою рі дну. Коли я це почула, відразу розnлакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто плаkала, nлакала від щастя. Звичайно, я nогодилася. Минуло п’ять років. У нас з’явилася ще дівчинка – і ми на йщасливіша ро дина у світі.