Нещодавно мені виповнилося 26 років. Я вийшла заміж три роки тому, доньці вже рік. Раніше я любила дітей, я могла грати з ними годинами. Колись я заздрила своїм подругам, які вже вийшли заміж та мали дітей. Безперечно, я теж хотіла дитину. Мені здавалося, що саме у них щастя. У 23 роки я познайомилася з молодим чоловіком, закохалася і через рік ми одружилися. Через два місяці після весілля мене всі стали засипати мене питаннями про те, чому ми не наважуємося заводити дітей.
Нам і без дітей було добре, тим більше що ми тільки почали жити разом, треба було переглянути наші стосунки. На мій погляд, немає сенсу поспішати у таких серйозних речах. Я перестала спілкуватися із подругами. Вони говорили тільки про підгузки, сорочечки та інші подібні речі. Це стало мене дратувати. А потім, за кілька тижнів, я заваrітніла. Коли дізналася, що у положенні, я зраділа; чоловік був у захваті, мене всі вітали. Батьки та родичі були раді за нас.
Але і ця радість закінчилася так само швидко. Спочатку я мала важку ваrітність. Я постійно хотіла плаkати. Після нар0дження дитини моє життя змінилося: я виявилася замкненою в чотирьох стінах. Раніше я була гарною, життєрадісною, а зараз стала сірою мишкою: немає часу на елементарні речі, нерви вже на межі. Мій чоловік більше не дивиться на мене із захопленням. Я перестала навіть певною мірою стежити за собою.
Не можу себе контролювати, моя дитина дійсно викликає ненависть та злість. Вона весь час плаче. Не хочу її бачити. Розумію, яка я погана мати. Я забула, коли з чоловіком лежала в обійми: ця маленька дівчинка забирає весь мій час. Іноді я хочу, щоб її не було. Мене в моєму житті немає, є лише дитина. Можливо, стане простішим, коли дівчинка виросте, але там вже з’являться інші проблеми.