Я виросла досить привабливою дівчиною. Дехто навіть називав мене красунею. Шанувальників у мене було більш ніж достатньо. У двадцять один рік я закінчила приладобудівний технікум і влаштувалася на завод. За рік вийшла заміж за молодого інженера з нашого підприємства. Звали його Роман. Народила сина В’ячеслава. Достаток у сім’ї був стабільним і жили ми, як і багато інших молодих родин у СРСР. Не стану скромничати, навіть будучи заміжною, я продовжувала подобатися чоловікам. Стежила за фігурою. Мене притягувало гарне життя, мріяла модно одягатися, відвідувати ресторани, носити прикраси з коштовностями.
Але мій Роман, звичайний інженер із середньостатистичною зарплатою не мав нагоди задовольнити мої хотілки. У тридцять три роки я закрутила роман із Андрієм. Він працював лаборантом у інституті. Але браку в засобах не відчував. Його батько був функціонером у міськкомі КПРС і не відмовляв синові ні в чому. Андрій просив мене піти від чоловіка до нього, бо не може звозити мене, заміжню, на море та робити дорогі подарунки. Я попросила Романа про роз лучення. Він тільки й сказав: «Про сина подумала?» Славик вчився чудово, поводився скромно, вихований — і все це зусиллями Романа. Через місяць після роз лучення з Романом ми з Андрієм одружилися.
Отримали нову квартиру. У нас була своя машина «Жигулі», по талонах, що представлялися свекром, брали дефіцит, щороку відпочивали на курортах. У мене були аж три шуби… Але щастя тривало недовго, якихось чотири роки. Якось мій чоловік сказав, що заkохався і роз лучається зі мною. І попросив визволити квартиру. Жити мені було ніде, і я повернулася до матері до села. Тепер я самотня пенсіонерка. Єдина радість, що мій син Славка не забуває мене. Іноді приїжджає в гості з дружиною та онуками. Милі дівчата, оберігайте своє кохання. Зламати його просто, відтворити дуже тяжко.