Я здаю в оренду квартиру, що залишилася мені у спадок від бабусі. Здаю законно з оформленням усіх необхідних документів. Ніколи у мене не було проблем із мешканцями. Завжди платили акуратно, поводилися коректно, з сусідами проблем не було. Але три місяці тому, дві дівчини-студентки, які знімали в мене квартиру останні два роки, закінчили навчання і повернулися до рідного міста. Я почала шукати нових мешканців.
А тут дзвонить мені подруга, з якою ми в тісних стосунках уже років п’ятнадцять, і питає про мою квартиру. Мовляв, її синові потрібна квартира у цьому районі. Я й зраділа. Син подруги. Своя людина. Артур, молодик років двадцяти п’яти, прийшов подивитися квартиру. Вона йому сподобалася, він заплатив за перший місяць, отримав ключі, домовилися зустрітися через п’ять днів, щоб підписати папери. Але зустрітися нам не вдавалося тижнів за три. Я не переживала, адже не чужа людина. А тут зателефонувала мама (вона живе в іншому місті) і сказала,
що її поклали до лікарні. Я, все відклавши, поїхала до мами. За місяць маму виписали, і я повернулася додому. Відразу почала набирати Артура. Він не відповідав на дзвінки. Тоді я сама поїхала до нього. У під’їзді зустрілася з сусідкою, та одразу почав скаржитися на шум-гам, нашестя дівок та сміття у під’їзді. Коли я увійшла до квартири, то жахнулася. Справжній бомжатник, сморід від перегару страшний. На дивані валяється Артур. В устілку. Прийшов до тями і кинувся на мене з кулаками. Не впізнав.
Я, звісно, вибігла і викликала поліцію. Артура скрутили та забрали у відділення. Увечері зателефонувала його матуся, і одразу ж закотила мені істерику. Мовляв, гроші взяла, а сина здала до поліції. — Я тебе засуджу, до податкової скарги накатаю! — верещала вона. — Я штраф оплачу, але у відповідь подам на твого сина до суду, за бардак, влаштований ним, — відповіла я. Та скарги писати не стала, я також до суду не подала. Під наглядом мого чоловіка Артур забрав свої речі, а мені тепер ремонтувати квартиру.