Ми з чоловіком були одружені вже два роки. Спочатку жили з моїми батьками. За цей час накопичили rрошей та куnили однокімнатну квартиру. Велику. Сорок шість квадратних метрів. На час новосілля мені вже було двадцять дев’ять років, і ми з чоловіком вирішили наро дити дитину. Наступне десятиліття свого сімейного життя ми планували так: народ жуємо одного, накопичуємо rрошей, куnуємо квартиру більше, народ жуємо другого. Але… Як то кажуть — «хочеш розсмішити Бога, поділись із ним планами». Пожартував Всевишній, так пожартував. У мене наро дилася двійня. Усі наші плани полетіли коту під хвіст. Двоє малюків вимагали вдвічі більше коштів.
Звичайно, куnівлю нової квартири довелося відкласти на невизначений термін. Коли двійнятам виповнилося шість років, мама почала «переслідувати» мене своєю ідеєю — фікс про третю дитину. Аргументувала необхідність народження ще однієї дитини пільгами та виплатами з боку держави. «Матері трьох дітей належить безліч пільг! А якщо ви ще довідки з роботи принесете, то до мінімальної зарnлати додасться ще й посібники для малозабезпечених!» Може, хтось так і живе. Це їхні проблеми. Але ж я так жити не хочу. Мама із сестрою (матір’ю чотирьох дітей) постійно сидять у черзі, дістають довідки, обговорюють:
там не дали, а цієї пільги позбавили… Тут прямо проситься улюблена приказка батька: «Такий хокей нам не потрібен!». Ну і що, що маємо однокімнатну квартиру. Натомість велика. Ми кімнату переобладнали на студію з кухнею, а з кухні зробили дитячу. Ось закриємо позику на машину і візьмемо іпотеку на житло. Нормально живемо. Нам цього достатньо. Але мама думає по-іншому: «Ти ж тремтиш над кожною kопійкою. Заощаджуєш скрізь, де це можливо. Дітям скоро в школу йти, а для дітей з багатодітних сімей харчування та шкільна форма видається безкоштовно.» Ми з чоловіком повністю і беззастережно підтримуємо думку про багатодітні сім’ї. Але ми не хочемо народ жувати дитину лише заради цієї підтримки.