Ми із чоловіком дуже багато працюємо. Він юрист, має свою маленьку адвокатську контору. А я працюю адміністратором у місцевому фітнес-клубі. Вже кілька років ми збирали на нашу машину мрії – білий Порше. І нарешті ми її купили! Нашому щастю не було межі. І ми вирішили віддати свою стареньку машину батькам чоловіка. Машина хоч і стара, але на ходу. Чоловік мій дуже делікатний і дуже уважно ставився до неї. Часто відвозив у сервіс, перевіряв усе. Навіть маленької подряпини не було. Та й батьки особливо не виходили із дому. Вони давно пенсіонери. Так що машина їм потрібна була, щоб приїжджати до нас побачити онуків. І ось той самий день.
Приїхали свекор та свекруха вкотре до нас на вечерю, і ми вирішили їх порадувати. Адже у нас подвійна радісна новина – ми й собі купили машину, і їм вирішили подарувати!Але не так було все, як ми очікували. Побачивши нашу машину, свекруха різко скрикнула: А чому це вам нову, а нам стару? Навіщо нам ваше барахло?». Ми з чоловіком були в шоці. Навіть не те щоб не привітала і не подякувала, а навпаки – почала кричати, що ми так неповажно до них ставимося. Чоловіка це вивело з себе. Я ніколи раніше не бачила його таким злим. Він ніколи не піднімав голосу на інших, але тоді почав кричати від нерозуміння. Власна мати не була рада за свого єдиного сина, за його успіхи.
Тільки претензії та вимоги віддати їм нову. Адже їм потрібніше… Але ні я, ні він не погодився на це. То була наша мрія, до якої ми так довго йшли. Ми збирали, позбавляли себе інших речей, рахуючи кожну копійку. І коли ми змогли її купити, зіткнулися з такою реакцією від рідних людей. Ми хотіли з ними розділити це щастя і подарувати заодно маленьку радість їм. Зрештою залишилися жахливі спогади з того дня. З батьками чоловік перестав спілкуватися, лише іноді відправляє їм із кур’єром продукти та одяг. Шкода, що люди можуть бути такими невдячними та злими навіть до своїх дітей.