Моє життя ніколи не було легким і безтурботним. Я виросла сиротою і жила з бабусею у селі. Грошей у нас майже не було, але нас виручало господарство: молоко, сметана, сир та яйця, які ми продавали на ринку, годували нас і приносили невеликий дохід. У 18 років я вийшла заміж за сусіда Михайла. Спочатку він був дбайливим і працьовитим: перебудував бабусину хату, допомагав по господарству, на городі та у хліві. Але через кілька років все змінилося – Михайло пристрастився до алкоголю. Він став пропивати усі зароблені гроші і навіть бабусину пенсію. Коли в будинку не залишалося ні копійки, він крав цінні речі: золото, срібло, а одного разу заклав у ломбард навіть хрестик. Я часто просила у сусідів бодай двадцять гривень, щоб купити дітям суміші чи підгузки.
Так Михайло допився і пішов з життя. А я залишилася одна з двома дітьми на руках та купою боргів. Бабуся Галина наполягла, щоб я поїхала на заробітки. – Чого тобі тут у селі пропадати? У Європі зарплати вищі, життя краще, – умовляла вона. – Але як я можу залишити дітей? – Я ще в силах, простежу за правнуками. А ти їдь, зароби грошей. Так я поїхала в Італію працювати. Влаштувалася санітаркою в будинок для людей похилого віку. Це було неймовірно важко: я не знала мови, доводилося прибирати, прати, мити туалети та ванни до блиска. Роботодавець ставився до мене, як до робочої сили, даючи мені найбрудніші і важкі завдання. Поки інші працювали по 8 годин, я працювала по 10-12. Але платили добре. Усі гроші я пересилала бабусі, собі залишала тільки на найнеобхідніше.
Добре, що у дітей все було гаразд. За 15 років я багато чого досягла. Ми зробили капітальний ремонт у будинку, купили нові меблі, провели інтернет та кабельне. Коли дочки вступили до Львова, я оплачувала їхнє навчання та житло. Згодом я змогла купити для них дві квартири в новобудовах. Коли дівчатка закінчили університет, я вручила їм ключі. Вони не могли повірити своєму щастю і кинулися мене обіймати та цілувати. Зараз я продовжую жити та працювати в Італії. Мені пощастило влаштуватися на кращу роботу: я доглядаю літню жінку, яка пустила мене жити у свій будинок безкоштовно. Я стала для неї і нянькою, і кухарем, і садівником. Днями я приїхала в Україну на Різдво та Новий рік. Привезла дочкам 6 тисяч євро, які накопичила за півроку. Думала поділити гроші порівно, щоб вони зробили ремонт чи відклали на майбутнє. – Ось, дівчата, це вам. Беріть, знадобиться. – Мамо, нам не потрібно. – Як це не потрібно? Я для вас старалася, збирала… – Для себе, мамо. Ти стільки років працюєш, як рабиня, заради нас.
Ми дуже цінуємо твою допомогу, але тепер настав час подумати про себе. Доньки влаштували для мене справжній курорт. Відвели в салон краси, де мені зробили брови, манікюр та розслаблюючий масаж. Потім був шопінг у Львові: вони купили мені теплу куртку, зимові чоботи та гарну новорічну сукню. Ще подарували багато косметики. На Новий рік ми всією родиною поїдемо відпочивати у гори, а потім обов’язково відвідаємо Львів — я давно мріяла побачити це чудове місто. Я знаю, що діти мігрантів часто стають розбещеними та невдячними. У мене є знайомі в Італії, чиї діти вимагають дедалі більше грошей, подарунків, передач з-за кордону. Але мої дочки не такі. Вони цінують мою працю та жертви, а тепер самі оточили мене турботою та увагою. На Різдво вони заборонили мені готувати пообіцявши взяти все на себе. Я щаслива, що в мене є такі добрі та вдячні дочки. Я впевнена, що на старості років не залишусь одна — мої діти завжди будуть поряд.