Мої батьки дуже любили мого молодшого брата. Вірніше, любили його якоюсь дивною любов’ю. Що б їх синок не зробив, вони завжди їм милуються. Яку б гидоту не створив, батьки його виправдовували. За словами матері, цей милий хлопчик не здатний зробити нічого поганого. Я зіткнулася з цим явищем ще в дитинстві. Я була старшою сестрою, отже,завжди була зобов’язана наглядати за ним. Повинна була піклуватися про нього, панькатися з ним. Завжди повинна була поступатися, виконувати його заба ганки, щоб він не плаkав. Мама казала, що я повинна його любити, вірніше, обожнювати.
Хоча мені абсолютно не зрозуміло, за що. Він був примхливим дитиною. Якщо щось йшло не так, як йому хотілося, він падав на підлогу і піднімав рев. Вдавалися батьки, починали вичитувати мене, мовляв, я не встежила за малюком. І щоб братик швидко заспокоївся, йому давали бажану цукерку чи іграшку. Намагалися будь-яким способом відволікати його.
А мої слова батьки ігнорували, не хотіли мене слухати зовсім. З роками він навчився маніпулювати оточуючими людьми. Мама і тато крутилися навколо нього, намагаючись виконати його побажання та вимоги. Я, навпаки, не хотіла стрибати навколо розбещеного нахабного братика. Наприклад, мене примушували грати з ним, або робити з ним уроки. Він не слухався мене, постійно скиглив. Він пинався, кривлявся і займався чим завгодно, тільки не уроками. Але, чомусь, завжди і у всьому я була винна.